top of page
Фото автораАнна Штопенко

Коли творчість є криком нації

Рецензія з вистави «Народжені бути вільними» та чому це необхідно кожному з нас


Дизайн: Вовкотруб Дарʼя


 

«Митець потрібен своєму народові та й усьому цивілізованому світу, коли його творчість є криком його нації», — Василь Стус.


Привіт, на зв’язку Анна, театральна оглядачка ДеКімнати, і я відвідала виставу в театрі Сузір’я, яка змусила мене плакати від перших хвилин, в антракті й до самого завершення. Мені хотілося б, аби її побачили всі.. Режисеркою виступила Ангеліна Дзнеладзе.


Вистава «Народжені бути вільними» — історія, створена на основі документальних фактів життя української інтелігенції, про недалеке минуле, яке завжди замовчувалось та нівелювалось радянським режимом. Історія про війну, яка триває понад 100 років по сьогоднішній день. Сьогодні ДеКімната ділиться не просто рецензією, а цілими надважливими роздумами.



 

Початок, що всіма руками хапає тебе за серце


Темрява, перед нами поети Розстріляного відродження, що обіймаються зі своїми дружинами. Дія починається словами Василя Стуса: «Митець потрібен своєму народові та й усьому цивілізованому світу, коли його творчість є криком його нації», перераховують імена вбитих українських поетів. Тон актора Рамана Масто, який веде цей початок і грає Стуса, зосереджує та повністю затягує у виставу. Цей початок наче хапає твою душу з усіх сторін й несе її у ті часи, аби тут ти розплющив очі.


Світло вимикається і ми бачимо лиш чорний стілець посередині. На сцені опиняється герой, що уособлює режим (грає Кирило Липко) та чекістка з пістолетом, вбрана у радянське вбрання з піонерською краваткою (грає Крістіна Боєва). Вона підходить до кожного з поетів: Тичини, Сосюри, Вишні, й тримає пістолет біля їхніх потилиць. Під прицілом поети і представляються…


Павла Тичину грає Юрій Рекс

Володимира Сосюру грає Михайло Гнатів

Остапа Вишню грає Владислав Мельникович 




 

Психологічний капкан прикритий українізацією


У наступній сцені відбуваються рефлексії себе як митця, що втратив орієнтир під покривом більшовицької «українізації». Тичина намагається заспокоїти себе тим, що «але ж ми вірили, що в комунізмі знайдеться місце для нас», Володимир Сосюра усвідомлює всю оману та відчуває розгубленість.. 


«Я роздвоївся. Був один Володька, а стало два: комунар і націоналіст. Заздрю Вишні. Він єдиний серед нас, хто не втратив свої орієнтири», — каже Сосюра.


Нам дають змогу глибше зрозуміти, що відчували українські поети, які вимушено мирилися з системою. У 1920-1930-х дехто з них під задурманенням пропаганди й страхів вірив в комуністичні ідеї. Але самі комуністи зрештою вбивали їх. А мистецтво обмежували штучною ідеологією й тримали під постійним прицілом.




 

Під тиском


Сцени допитів режимом. Спочатку поети намагаються чинити опір. Режим у відповідь з насмішкою залякує їх, повторюючи совєцькі наративи. Темрява на сцені уособлює темряву тих часів. Сценографія влаштована так, що ми можемо сфокусуватися на головній події.


— Ви хочете тим скреготінням зламати мене – а у вас не виходить. Хочеш зламати дух української свободи — так в тебе не вийде! — каже Сосюра.
— Та я ще ж навіть не починав, — відповідає «режим» непохитно дивлячись поетові в очі. 

Режим вдається до страшної маніпуляції — чекістка прикладає пістолета до скроні дружини Остапа Вишні. Під страхом за життя коханої він визнає себе винним у всьому, що безпідставно навішало на нього кдб. Спочатку Вишню засуджують до розстрілу, потім змінюють вирок на 10 років заслання. «Режим» гойдає і поетів, і нас всіх на емоційних гойдалках. 



 

Невидимі елементи зла та розсипані кулі


Приділю увагу сценографії, елементам та метафорам, вкладеним у це. Саме руки чекістки всю виставу відповідали за зброю. Це показує, як радянський режим намагався вбивати руками своїх виконавців, аби зайвий раз «не забруднити» власні. Чекістка, як чемна маріонетка рухалася наче робот, мовчала й виконувала команди. 


Коли «режим» зачитував прізвища усіх діячів Розстріляного відродження — чекістка з холодом в очах кидалася жменями патронів. Все що ми бачимо — як летять патрони, а не як хтось бере і прямо стріляє. Коли когось б’ють — «режим» агресивно тупотить ногами, а поет падає від звуку. Удари = звуки. Суть совєтів — зробити все по-тихому. І вмикається весела радянська піонерська пісенька.




 

«Чим більше р-сіян ми вб’ємо зараз, тим менше р-сіян доведеться вбивати нашим дітям»


Сцена, де з’являється Василь Стус (грає Раман Масто), Василь Симоненко (грає Іван Довженко) й колізія двох епох. Шістдесятники намагаються донести чому треба було боротися. Тичина реагує різко: «ви не знаєте, як жилося в ті часи». Симоненко відповідає, що нема ніяких «тих часів» і всі ми в одному човні. 


— Кому б це допомогло?!, — каже Тичина про боротьбу.
— Тим хто наступний. Чим більше р-сіян ми вб’ємо зараз, тим менше р-сіян доведеться вбивати нашим дітям, — відповідає Стус, цитуючи українського героя Романа Ратушного.

«Те, що ви не слухали – не означає, що ви не знали. Ви знали, але хотіли зберегти свій солом'яний світогляд від необхідності його перелаштовувати», — казав Стус, далі цитуючи Ратушного.



 

Питання Тичини…


Багато рефлексій у виставі й щодо Павла Тичини. Він був репресований не фізично, а психологічно — його радянська влада зламала. Під тиском совєтів «кларнет» стає «дудкою», діяч стає міністром освіти. Та чи стає спокійним його життя після цього? Ні. Його лиш мучили докори сумління, параноя, кдб далі стежив. У виставі Тичина казав: «нехай школярі називають мене кирпичиною і навіть знущатимуться».


«У виставі він навіть виправдовується. Тичиною володів страх, він не був залізно під радянським союзом. Павло знав за кого він, але його постійно переслідували сумніви», — ділиться з ДеКімнатою Іван Довженко, який грає Василя Симоненка. 


В одній з сцен дружина питає його, звідки він має діабет. Павло каже: «Як ти думаєш, чи буде діабет у зайчика, якого зачинили в клітці з хижаком?»



 

В журналістиці таке називають «ефектом присутності», я ж назву це усвідомленням


Мене вразило, як у «Народжені бути вільними» акторам вдалося повністю відтворити емоції та події тих часів. Взаємодія героїв з публікою оживляє форми театру. Ти не відчуваєш себе за переглядом кіно, ти — у дії.


Підлога, засіяна патронами, гучний стукіт, червоні спалахи, моторошні моменти під веселу радянську музику, режим, що звертався до зали, поети, які читали нам твори. Я наче перенеслася на 100 років назад й відчула ВСЕ. Особливо у сцені допиту Василя Стуса, де в кілька секунд вмістили всю історію репресій проти нього. Він кричав вірш «Як добре, те що смерті не боюсь я», поки його криком вбивав ворог.


«Кожен актор має бути адвокатом своєї ролі. Треба передати глядачам, що війна триває не два роки, не дев’ять, а набагато більше, якнайяскравіше показати цього ворога, який псує нам життя», — ділиться з ДеКімнатою актор Кирило Липко, який грає режим.




 

Як зародилася вистава і чому її має відвідати кожен


Режисерка Ангеліна Дзнеладзе ділиться з ДеКімнатою, що мотивом створення вистави стало те, що мало українців знають власну історію та з чого почалась ця війна.


«Хотілось, щоб люди розуміли, що війна почалася навіть не у 2014 році, а набагато давніше й пам’ятали про тих, завдяки кому в нас є мова, культура і нація», — каже вона. 


Я вважаю цю виставу, яка несе в собі цілу глибоку історію — важливою для кожного з нас. Розстріляне відродження має ще одну біографію, вже у 21 столітті, через росіян. Ми маємо пам'ятати, завдяки кому ми тут й розуміти, що ми — продовження українських борців, наша справа — збереження та розквіт цілої української нації.



 

Стежте за оновленнями в Instagram @dekimnata.media


Comments


Commenting has been turned off.
bottom of page