top of page
Фото автораАнна Штопенко

«Легенди Києва» та чарівність міста

Київська машина часу у новій виставі в Театрі на лівому березі


Легенди Києва

Дизайн: Вовкотруб Дар'я

 

Нещодавно у Київському академічному Театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра відбулася прем’єра вистави «Легенди Києва» у жанрі бувальщини. Вона присвячена столиці й крізь призму легенд та культурних моментів історії міста розкриває його характер, магічність та унікальність. Це легка вистава з моментами, де можна заплакати під «Києве мій», та з гарним присмаком комедії. У цій виставі немає надмірностей, а під час перегляду може виникнути відчуття, що Київ тебе зараз схопить в міцні обійми. Режисерка — Наталія Сиваненко, драматургиня — Катерина Пенькова.


«Наповнена любов’ю до рідного міста, історичними фактами та фантастичними вигадками — історія, яка поєднає новими зв’язками знайомі місця та імена. Вистава, яка оживить історичні постаті та влаштує захопливу екскурсію крізь часи», — йдеться в описі вистави.


Сьогодні у колонці «ДеТеатр» читайте більше про антураж київських легенд у виставі «Легенди Києва».


Легенди Києва

 

Нічна магія Зеленого театру


Завіса підіймається. Серед темряви ми бачимо перед собою чарівно-магічну картину: конструкція Зеленого Театру (театр просто неба у Києві), оздоблена безліччю маленьких ліхтариків. Таке візуальне введення одразу створює вау-ефект. І ти сидиш і думаєш: «Тут зараз будуть ворожіння, чаклування? Містичні легенди про Київ?» Перед нами постають дві відьми — Проскудія та Скліпія. Вони ведуть якісь чудернацькі діалоги, жартують, і акцентно промовляють таку думку: «Не важливо, як дівчина стане відьмою — важливо, як вона стане легендою». Ця ідея супроводжуватиме нас протягом всієї вистави, яка розповідатиме історію Києва крізь призму легенд. 



І тут раптом коло сцени «Зеленого театру» опиняється дівчина Софія, яка у підозрілих ситуаціях застосовує «магічну силу», тобто газовий балончик.


— Звідки у тебе така магічна сила?, — питає відьма про силу газового балончика. — Я з Трої!!! — відповідає войовничо налаштована на незнайомок Софія.

Сама дівчина — не киянка, це чуже їй місто. Школярку не дуже люблять однокласники, тож порадили їй переночувати у якомусь страшному місці столиці, щоб «стати киянкою». І це ж місце, Зелений театр, стає відправною точкою у колообіг легенд Києва. Вистава складається з 5 розділів, що розкривають столицю. Про деякі з них — читайте далі…)


Світлина: Анастасія Мантач

 

Традиції


Перший розділ присвячений норманській легенді заснування Києва — «Свангільд-князівна». Цей розділ наповнений феміністичними моментами й розкриває образ жінки як сильної рішучої князівни. Дівчину Свангільд примушують стати дружиною невпевненого в собі, егоїстичного та стереотипного чоловіка Еріка. Біля них також постійно перебувають її славнозвісні брати: Кий, Щек і Хорив.


Свангільд почувається закованою у цих обставинах. Вона вбрана у яскраво червону приталену сукню, однак на руках у неї — вільні червоні стрічки, що мов крила розлітаються під час руху. Цей нюанс у костюмі мені здався цікавим. А ще, вона одна така яскраво-червона на фоні сірих чоловічих обладунків, що підсвідомо проявляє контраст між двома світами: деструктивно-стереотипним та вільним. 


Крізь її образ мені, киянці, відгукнувся характер Києва: такий же рішучий, що ладен порушити всі звичні правила заради вільного та розвинутого майбутнього.


Світлина: Анастасія Мантач

 

Подорож


Корабель вирушає у пошуках слави й здобичі. Відштовхнувши Еріка, Свангільд розпочинає пошуки міста мрії. «Пошуки найкращих земель» вона ставить вище, ніж «вишивати круків та сидіти вдома, як справжня дружина». Під час «подорожі» залу накриває прохолодним димом зі сцени, чутно звуки води, штормів, відчувається морський вітер. Свангільд, розправивши свої «полум’яні крила», наче віддається відчуттю свободи й передчуттям, що ось-ось вони знайдуть те саме місто, над яким «збирається ніби вся свобода Всесвіту». 


Раптом корабель зупиняється, а на фоні програється картинка сонця, в якому переливаються силуети Києва, грає «Києве мій». Це та сама мить, коли Свангільд всіма легенями вдихнула Київ. Там дівчина стрічає місцевого голову старого роду — Святогора, що ловить рибу. Жартами та грайливими поглядами вони сіють зернятко кохання. Ім’я Свангільд перетворюється на Либідь.


«Я на твою честь річку назву… А за півтори тищі років і станцію метро!», — закохано каже Святогор. 


Світлина: Анастасія Мантач

 

Мрійник Городецький


Від стародавніх легенд ця вистава-машина часу плавно переносить нас у ХІХ століття. Ця сцена розкриває історію українського архітектора Владислава Городецького (відомий також як творець Будинку з химерами) — від дитинства у заможній, та не надто щасливій родині до шлюбу за розрахунком, від розробки громадських туалетів до геніальної архітектури в серці Києва. Сценографію складає подіум, заполонений білими надувними кульками, що додає ноту дитячості, а гра актора (в день мого показу — Владислав Писаренко) передає певну інфантильність Городецького. 


Ці кульки супроводжуватимуть нас і наприкінці, коли світ побачить архітектора не як безнадійного мрійника, а як унікального майстра. До речі, в цей момент на сцені починається справжнє київське свято: світло переливається різними кольорами під ремікс «Києве мій», герої хитаються в такт, усі рухи декорацій та людей передають динаміку психологічно вільного й легкого київського повітря. Городецький — мрійник, що пройшов життєві суперечки та увійшов в історію.


Світлини: Анастасія Мантач


 

Чому «Легенди Києва» — приємна вистава


Плюс цієї вистави полягає у тому, яким чином глядачам розкривають легенди Києва, історичні моменти, характери, і особливо — характер Києва, який для кожного відчувається по-різному. Легкою та свіжою подачею місто зображують у різних настроях, а найяскравіше грають барви його вільності, рішучості, наголошення на українській ідентичності та унікальності. 


Наприклад, згадати такий діалог в одній зі сцен про українок «прабабусь Європи»:

— Це Анна врятувала Софію Київську?, — питає школярка. — Ні, це вона колись врятувала французів, а вони віддячили їм належним, — відповідають їй.


От є дівчинка Софія, яка вчиться жити киянкою. Протягом вистави чаклунки проводять їй екскурсію сходинками історії та бувальщин. Паралельно вони звертаються до глядацької зали: ми разом співаємо «Києве мій», плескаємо тощо, завдяки чому ця вистава — не просто про історії Києва, а й про те, що його творить, а саме — кожен із нас. І поступово дівчина зближується з містом, починає його любити. Як і кожен з нас, хто зумів його відчути.



 

Стежте за оновленнями в Instagram @dekimnata.media

Comments


Commenting has been turned off.
bottom of page