Відгук на виставу «Недуга» – рушійну для національної свідомості
Режисер: Мірес Пенюшкевич
Дизайн: Вовкотруб Дар'я
Спокусливі танці, співи, кабаре, високі розмови, культурний заклад, 20-ті роки. Красива картина, однак… Написана кровʼю. Сьогодні мова йтиме про рушійну за сенсами та подачею сміливу драматичну виставу «Недуга» режисера Міреса Пенюшкевича, за мотивами роману Євгена Плужника.
«У центрі сюжету опиняється директор заводу Іван Орловець, який вперше потрапляє до підпільного бару, в якому панує задоволення, проституція й алкоголь. Посеред вечірнього шоу він упізнає давню знайому — Ірину Завадську, і між ними виникають певні почуття. Та є проблема, він комуніст, а вона — буржуйка. Між двома ідеологічно чужими системами лише ненависть і відраза. Проте з часом кордони «незмінних» переконань починають повільно стиратися, але чи зможуть зникнути назавжди? Ми можемо тільки спостерігати», – йдеться в описі до вистави.
«Недуга» – це той випадок, коли театр з тобою говорить і він кричить до тебе закликаючи розплющити очі та щось робити, «виливає холодну воду» глядачеві на голову. Вона жорстока, у ній нема щасливого кінця, однак вона показує, що буде, якщо ми будемо виправдовувати дії ворога та забувати про власну історію. Вона показує реалії, які відбувалися рівно 100 років тому й повторюються зараз. Це вистава, після якої тягнуло діяти, кричати, випалювати все російське, бо вона показує справжню суть імперіалістичних переконань. На жаль, цю виставу вже не можна буде відвідати саме у такому вигляді, в якому вона перевернула мою свідомість. Однак вона настільки пробралася в болючі точки, що я не могла про неї не поговорити.
Початок з кінця веде в початок кінця?
Вистава має по-особливому виражене введення – вона починається з мізансцени, яка одразу хапає фокус уваги глядачів та навіює інтригу. На сцені застриглі в русі люди, які бенкетують з повними келихами, поки в центр виходить збентежена головна героїня – Лярен ДуЛянві (за романом — Ірина Завадська / грає Мар’яна Мицяк) у чисто-білій сукні, тримаючи в тремтячій руці порожній келих. Вона впускає його на землю й перелякано тікає, поки на обличчях все ще застиглих у русі людей з’являються моторошні усмішки, а їхні руки підіймаються догори. Паралельно з тим на фоні грає тривожна музика. Ця мізансцена максимально фокусує увагу та створює передчуття тривоги. Наче ми й споглядаємо на свято, але от-от може статися щось страшне. І ніхто не знає, що саме. Таким чином вистава непомітно вплітається у підсвідомість й бере під себе її найчутливіші механізми…
Мізансцена обривається різкою появою світла та різким початком звичайних рухів, сміху повій й виразного сміху персонажа Звірятина (Владислав Ріц), що звучить десь на межі між святковим та істеричним. У бар заходить герой Іван Орловець (Давид Гаманюк). Стриманий. Стриманий не поведінкою, а обмежує себе всередині.
Вистава «Недуга» хоч і має в собі яскраві вкраплення стилю кабаре, але сценографія тут мінімалістична. Бар, стіл, фортепіано. І цього достатньо, аби передати історію та режисерський сюжет. До того ж сцена постійно трансформується за сенсом: ось зараз за цим столиком спокусливі рухи жінок, а потім за цим столиком герої будуть морально мучитися від конфліктів своїх дій та переконань; ось зараз з цим фортепіано грають музику під співи кабаре, а пізніше на ньому станеться жорстоке перевертання не просто цієї вистави, а й усієї нашої національної підсвідомості. Декорацій в міру, що робить виставу зі складним сюжетом структурованішою для сприйняття.
Маріонетки-дзеркала-емоцій
Хочеться також поговорити про важливий елемент постановки — групу дівчат (повій), які задають виставі емоцій. Витончені, спокусливі рухи, виразні посмішки, під якими, здається, ховається чи то біль, чи то страх, відверті костюми, гучний сміх, здається, ці образи зайшли настільки далеко, що дівчата забули про себе самих. Ці дівчата — повії. Вони, певно, в курсі всього, що відбувається в стінах цього бару, можливо вони і є його стінами, які мають вуха. Дівчата тут не просто танцюють та підігрують співам головної героїні, а й проявляють емоції, що ховають інші персонажі. Дещо інфантильно, гіперболізовано, незвичними й подекуди тваринними звуками. Танцівниці розмовляють тілом, навіть синхронно з подіями чи монологами/діалогами інших. (Хореограф: Дмитро Мітічкін) Однак… Чи є в них власний характер? З плином сюжету вони дедалі яскравіше проявляються в ролі маріонеток. Маріонеток системи.
Дівчата настільки круто грають й тонко передають сенс усієї системи, що навіть у сценах взаємодії з головною героїнею – вона дещо втрачає свій колорит. Це єдиний момент вистави, який мене трохи завів у ступор, оскільки важко було відчути характер Лярен, у деякі моменти вона починала трохи зливатися з персонажками повіями, хоча сама нею не була. Для проявів Лярен у виставі були наявні усі форми, усі способи та взаємодії інших акторів, однак хотілося в цьому всьому трохи більше саме акторського почерку характеру цієї жінки, щоб ми могли зрозуміти її як жінку (це змінюється після кульмінації).
«Картина, написана кров’ю»
«Пишний палац збудуємо, а всередині по комірчинах гниль та сморід»
У виставі «Недуга» доволі глибоко розкривається тема усієї гнилі комунізму. Яскравий дзвінкий сміх, механічні чіткі рухи, «вилизані образи», стриманий «інтелігентний» образ персонажа Орловця, високі розмови. Проте за цією красою ховається щось чорне й цинічне. Режисер вистави Мірес Пенюшкевич характеризує комунізм як картину, написану кров’ю.
«Комунізм для мене — це вилизана картина. Ідеальність у всьому. Навіть у деталях. Якщо характеризувати це твариною, то нехай буде «Лис». Та все ж, це лише картина, намальована кровʼю. І саме таким і показаний Куниця з Орловцем. Красиві прості люди прийшли у бар, ввічливо спілкуються. Головний акцент саме на цьому, на спілкуванні. Їхні слова витончені, але дія геть навпаки. Він може говорити «кохаю», а після цього ґвалтує, адже вважає на цьому світі все для себе», — коментує режисер в контексті вистави.
І власне, одна фраза, яку промовила персонажка Мюфке (Аміна Бортняк), котра описує всю суть комуністичного світу: «Пишний палац збудуємо, а всередині по комірчинах гниль та сморід». Отак от.
Застрягти в цій картині
У виставі цей комуністичний образ Орловця досить виразно проявляється хвилями, не прямолінійно, але зрозуміло за емоціями. Сам по собі персонаж замкнений. Комуністичні переконання, де за пишною червоною картинкою ховається цинізм, витісняє будь-яку можливість поривів людяності цього персонажа. Протягом всієї вистави напруга всередині стосовно персонажа зростає, ніби от-от щось станеться й нас підводять до морального вибуху. Були моменти, коли Іван замислювався над тим, що а може варто в цьому житті жити. Але його нові пориви одразу обривав соціум. Наче у нього навіть немає можливості встигнути подумати про життя як про щось людське. Ці кола циклічності скрізь.
У цьому барі Орловець настільки часто і настільки це життя в’їдається в нього, що він це все просто стає рутиною. Ці відчуття неймовірно чаруюче та круто показані у сцені, де усі дійові особи шалено сповільнюються в рухах, і лиш один Іван бігає по колу та повторює схожі дії. Це ходіння по колу ще більше підсилює ту саму напругу, додаючи їй сильнішої динаміки та наближаючи до морального вибуху.
«А що стосується внутрішнього конфлікту Орловця, то йому завадив соціум. Я впевнений, що якби він мав більше сили волі, то точно зробив би крок туди, де приходить розуміння, що існує не лише біле та чорне, а й блакитний, рожевий, бордовий і тд. Він не зміг перетнути кордон власної бульбашки, бо це означало б або те, що він втрачає повагу через якесь «недолуге» кохання, або ж він повертає все на свої орбіти і разом із цим — владу. Насправді, комуністичний світ, це люди – зомбі. Вони не здатні мислити. А якщо хтось такий і зʼявляється — одразу ж знищують. Стадом набагато легше керувати, ніж обізнаними людьми», – коментує історію Орловця режисер.
Трагедія цілої нації в одній сцені
Зараз мова йтиме про сцену, яка з першої миті взяла всю мою увагу одразу разом з усім серцем, стиснула всіма силами і не відпускала цілий вечір після завершення. Сцена, в якій ти забуваєш, що ти у театрі й згадуєш, що твоє хитке життя — у жорстокій війні. Це сцена зґвалтування. Без завуальованості, без невербальності. Різка, жорстока, гучна. У цій сцені образ Лярен виходить за межі особистості — він трансформується у глибоку трагедію цілої нації.
Спершу все відбувається доволі спокійно, під чуттєву мелодію Лярен йде співаючи до фортепіано, за яким грає Орловець, обережно сідає на інструмент, а згодом ніжно наближається до нього заради поцілунку, мов довірившись, повіривши у його красиву гру. Ні. Тут не буде історії кохання. Іван різко хапає дівчину та починає її безцеремонно домагатися, поки вона намагається чинити опір. Щойно вона дає йому ляпаса, він здіймається і починає її бити. В ці моменти на інший бік сцени виходить ідеально-красива балерина, котра танцює під те саме «Лебедине озеро». І ось, власне, з одного боку сцени витончено танцює балерина. На всю грає ця моторошна симфонія, якою так пишаються росіяни. А з іншого боку сцени жорстоко ґвалтують людину. Чим жорстокіше, тим гучнішою стає ця клята симфонія, вона заглушає собою крики дівчини. Дивлячись на цю сцену я не могла навіть кліпнути очима, я не могла навіть поворухнутися. Мене знеструмило. Перед очима пролетіла вся наша історія, вся жорстокість росіян, яка відбувається щодня прямо в цю мить. Злість. Біль. Бажання випалювати всю російську культуру з цього світу. Я не могла поворухнутися, але в ту мить мені хотілося зробити що небудь для цієї країни.
Героїня лишається одна. Здіймається. Проливає на себе келих з червоною рідиною. Починається сцена, у якій люди танцюють. Лярен падає додолу й істерично плаче.
«Cама вистава доволі естетична, вона доволі яскрава, в стилістиці кабаре. Спершу не яскраво виражена проблематика, щоб коли настав момент відкриття — це був прям удар глядачеві по обличчю для того, щоб «вилити холодну воду» і сказати, що це відбувається сьогодні, на цей момент, поки ми сидимо і дивимося виставу. Це відбувається на Лівому березі Херсонщини, в Донецьку, в Бердянську... І все це відбувається тут», — розповідає режисер про це відкриття в сюжеті.
Трагічний кінець вистави.
І ось настає чи то новий день, чи то зміна простору. Всі посміхаються, живуть як жили, наче нічого й не було. Дівчата дисципліновано стають у хор. Одна з них диригентка (Віра Шевченко), чия паличка – це льодяник півник. І співають вони слухняно «Інтернаціонал».
На сцену виходить Іван Орловець. Тримаючи в руках льодяник веде комуністичну промову, облизуючи того карамельного півника безупинно. «Вперед до нових звершень та перемог, наша мета – комунізм! І ми досягнемо її разом!», – слова, що підсилюють моторошність подій. Дівчата хіхікають та уводять Івана за лаштунки й одна з них з усмішкою говорить: «А ви нам так і не розповіли про червоний терор!». На сцені лишається тільки Мюфке. Наспівує «Інтернаціонал». Червоне світло, напівтемна зала. Тут нема хепі енду. Наприкінці вистави виходить Куниця (Роман Котов) з тим же льодяником й свистом наспівує тригерну для всіх українців нині ворожу криваву мелодію. Думаю, ви зрозуміли, про що мова. На сцені все ще сліди «крові», пролиті головною героїнею.
Рівно 100 років тому радянська влада з імперіалістичними кривавими цінностями винищувала та розстрілювала українську націю. 2024 рік. Нічого не змінилося. Ми повинні щось робити.
На превеликий жаль, саме цю версію вистави «Недуга» ми вже не зможемо побачити ще раз, і це дуже прикро. Цю виставу мали б побачити якомога більше людей. Однак нехай емоції від неї залишаться на сторінках цього відгуку і наштовхнуть когось розплющити очі на усі події в країні.
Comments