Дизайн: Вовкотруб Дарʼя
Українські традиції: ворожіння і колядування, дідух і павук, вертеп, Вифлеємська зірка... Та останні десятиліття під впливом численних заборон українського слова, літератури, театру, святкування різдвяних свят набуло пасивного споживацького характеру. Тоді як давні традиції передбачають активну участь людей у створенні сакрального простору.
Раніше всі члени сімʼї брали активну участь: мати з дочкою весь день готували святкову вечерю з 12 пісних страв, а син з друзями оспівували віншувальними піснями-колядками господарів, господинь та їхніх дітей всього села. Батько на Святвечір обходив з дідухом, символом померлих пращурів, обійстя, вносив його до хати і, переступивши поріг, знімав шапку та промовляв віншування. Далі господар ставив дідух на покутті під іконами і спалював на третій день Різдва, аби зігріти прабатьків.
Були традиції, які єднали всю родину. Наприклад, зібрані з десятків, а то й сотень солом’яних трубочок, майже невагомі різдвяні «павуки» підвішували в центрі домівки. Пращури вірили: «павуки» цілий рік відганяли злих духів та забирали негатив із сім’ї, тому змайструвавши нових «павуків», старих спалювали, щоб знищити весь негатив.
Вертепна скриня
Також не варто забувати про вертепну скриню та вертеп. Спершу була вертепна скриня — пересувний український ляльковий театр, де мандрівні музиканти та ремісники ставили релігійні (про Вифлеємську стайню та царя Ірода) та світські (переважно жартівливі та іронічні) п'єси. З часом вертепна скриня з лялькового театру перетворилася на справжній вуличний театр, де ролі грали не ляльки, а актори. Завданням вертепу було повідомити добрим людям про народження Ісуса. Українські сімʼї кожного Різдва дивилися або брали участь у виставах лялькового чи живого вертепу.
Історія перетворення свята
Але як ми дійшли до того, що стародавні традиції в більшості своїй стали забуватися? Після російської революції 1917 року радянський режим жорстоко переслідував релігію та пов'язані з нею елементи культури. Тоді ж востаннє відсвяткували православне Різдво саме 25 грудня.
Один із перших більшовицьких декретів у 1918 році проголошував створення Комісії з організації масових свят і видовищ, а також необхідність «боротьби з релігійними пережитками». Це справило значний вплив, оскільки Україна потерпала й була силоміць залучена в радянський сценарій розвитку своєї історії.
У 1930-х роках різдвяні традиції практично ліквідували. Науковці нині схиляються до думки, що «проєкт Нового року» в Радянському Союзі мав нівелювати значення Різдва. На новий штиб почали переписувати і традиційні колядки. Замість оригінального тексту співалося, наприклад: «Добрий вечір тобі, вільний пролетарю» або «Застеляйте столи, та все килимами, прикрашайте оселі, та все прапорами», або «Радуйся, земле, рік новий народився». Змінені тексти входили до пісенників, які поширювалися по всій країні. Замінювали й символи свята. На спомин про вифлеємську зірку у вертепі носили зорю, але в дозволеному за радянських часів форматі – не традиційну восьмикутну, а п’ятикутну кремлівську.
Антиріздво
У 1935 році на першій шпальті газети «Правда» з’явився запис Павла Постишева – одного з організаторів Голодомору та причетного до згортання українізації. «Давайте організуємо дітям до Нового Року хорошу ялинку» – кричав заголовок. Однак повернення традиції відбувалося з одним радянським «але» – замість Вифлеємської зірки на верхівку встановлювали пʼятикутну із зображенням серпа і молота, а поряд зі звичними кульками висіли «ідеологічно правильні» з портретами Лєніна і Сталіна та фігурки робітників.
Так у СРСР формувалося «антиріздво»: ідеологічна ялинка замість релігійної, Дєд Мороз замість Святого Миколая, олівʼє замість куті. Святкова програма формувалася на рівні партії, а її дотримання жорстко контролювалося.
1969 році утворили Комісію з радянських звичаїв, свят і обрядів, яка мала розробляти приблизні сценарії свят родинного циклу з обов’язковим дотриманням ідеологічного вмісту.
Відродження
Особливістю українського християнства була радість від дотичності будь-якої звичайної людини до різдвяного циклу як до подій великого масштабу. Свято сприймали як щось дуже близьке та особливе. Однак це відчуття було втрачене за радянських часів.
Водночас владі вдавалося відстежувати далеко не все: наприклад після хрущовської «відлиги» в Києві почали колядувати групи студентської молоді: в 1960-х роках вони ходили до Спілки письменників та університетських викладачів. У 1970-1980-х роках були поширені так звані «колядування для своїх». Інтелігенція почала відроджувати звичаї колядування не тільки в селах, а й у містах. Зі здобуттям Україною незалежності традиція святкування Різдва, котра, здавалося, вже майже зовсім зникла, знову проросла, як пролісок крізь товщу снігу. Поверненню народних різдвяних традицій загалом посприяла й легалізація діяльності Церкви. Колядники на вулицях сучасного Києва – свідчення незнищенності цього пласту народної культури, який хоч і трансформується під тиском, але не зникає.
Стежте за оновленнями в Instagram @dekimnata.media
Comments