Дизайн: Сюзанна Рівняк
133 роки тому з’явився на світ Павло Тичина — поет, який став уособленням внутрішнього конфлікту української інтелігенції з приходом радянської влади. Його називають пристосуванцем, констатують літературну смерть за десятиліття до фізичної. Проте як сприймати його постать і творчість українцям ХХІ століття? Читайте допис і дізнавайтеся про Тичину з усіх боків: і соняшного кларнета, і пофарбованої дудки.
Передчуття щастя
«“Соняшні кларнети” – це переважно книга передчуття сподіваного щастя, яке так і не справдилося», — так висловився про першу поетичну збірку Тичини шістдесятник Василь Стус. Творчий шлях Павла розпочинається, як би очевидно це не прозвучало, поетично: тут тобі і «злотоцінно», і «ніжнотонними», і сотні яскравих епітетів-неологізмів. Цю збірку перевидавали чотири рази лише за життя поета. І незбагненним чином цензура не заборонила друк вірша «Золотий гомін» у 1925, коли лютувала цензура — попри те, що в ньому змальовується проголошення ІІІ Універсалу Української Народної Республіки.
Чиновник із поетичними функціями
У 1929 Тичину призначають академіком Всеукраїнської академії наук, проте той ставиться до цього скептично: він порівнює себе з комашкою, що її проти волі перенесли на іншу поверхню. На цьому історія призначення Тичини на державні посади тільки починається. Він був міністром освіти УРСР 5 років, Головою Верховної Ради УРСР — 4 роки, неодноразово виступав депутатом «парламентів» республіки та союзу.
Тичина-чиновник вирізнявся своєю щедрістю та прихильністю до української мови. Він вважав літеру «ґ» невіддільною частиною української абетки та склав повноваження голови Верховної Ради, бо не хотів підписувати закон про необов’язковість вивчення української в школах. Він також посприяв відкриттю музею Шевченка. Тичина запровадив «премію від міністра» для вчителів та директорів, які приходили до нього на прийоми. Проте ця матеріальна допомога йшла з власної кишені поета, а не держбюджету. То чи справді «народ перестав існувати для Тичини, а Тичина перестав існувати для народу», як пише Стус?
Як пофарбували дудку
Неминуче Тичина зазнав певної літературної деградації через посилення цензури. Сумнозвісна піонерська пісенька «Партія веде», яка принесла йому славу комуністичного співця, разюче відрізняється від творів до та під час революції. Тут уже не про поезію, а про пропаганду. Хоча всупереч популярному переконанню, пісенька не написана на замовлення влади — Тичина скоріше випадково «відкопав» її з архівів, коли журналіст-пропагандист попросив його дати хоч щось для публікації в газеті. Також поет написав слова до гімну УРСР, що починається словами «Живи, Україно, прекрасна і сильна — В Радянськім Союзі ти щастя знайшла». Літературну трансформацію друга ще в 1924 описав Євген Маланюк:
Раптом… брязнуло враз! І ридально навік розірвалось…
І бездонним проваллям дихнула порожня луна.
…від кларнета твого — пофарбована дудка зосталась.
І в скривавлений Жовтень — ясна обернулась Весна.
Кларнетизм та інші принади
Трохи інтелектуальних цифр: Тичина грав на шести музичних інструментах, володів приблизно 40 мовами, а його бібліотека містила понад 21 тисячу книг (із яких він прочитав і опрацював із нотатками 87%)! Це — одна з найбільших приватних книгозбірень України, навіть попри те, що довоєнна колекція книг була розграбована під час окупації Києва. Проте Тичина не любив (чи то боявся) хизуватися своїми навичками: у бюрократичній анкеті за 1949 зазначає, що знає лише чотири мови. Поета також двічі номінували на Нобелівську премію — у 1967 він став одним із восьми українських літераторів, номінованих на цю нагороду за весь час її існування.
Тичина, Костенко та Білокур
Тичина листувався з українською поетичною молоддю: давав поради щодо перших проб пера. Серед дописувачів була і юна Ліна Костенко. Потім вона подарувала йому свою збірку «Проміння землі» і підписала: «з глибокою повагою, з щирою любов’ю». Він був знайомий з ще однією видатною українською мисткинею — Катериною Білокур. Та неодноразово гостювала в Тичин, подарувала подружжю свою картину «Півонії», листувалася з поетом. А коли занедужала, Павло Тичина потурбувався, щоб художницю у віддаленому селі відвідав лікар.
Феномен доби на сцені
На слова Тичини покладено чимало сучасних пісень, а минулого року навіть відбулася прем’єра вистави (від Центру сучасного мистецтва «ДАХ» й творців камерної опери «Стус:Перехожий») «Тичина: феномен доби». Назва відсилає до цитованої праці Василя Стуса «Феномен доби (сходження на Голгофу слави)», яка осмислює творчість і постать поета з погляду шістдесятництва. Яким же є погляд на Тичину в сучасності? Актор вистави Ігор Димов розповідає в інтерв’ю Суспільне Культура: «Це яскравий приклад руху й еволюції, розвитку особистості. Він жив у період, коли люди були під різними ідеологічними впливами, і Тичина дуже добре відображав усі ці ідеологічні перипетії… що взагалі відбувалося з Україною в ті часи. А також це дуже хороший маркер для того, щоб спробувати зрозуміти, в якій ми точці зараз, що зараз відбувається з Україною».
«Тичину можна зрозуміти, але неможливо виправдати», — каже Василь Стус. Нехай кожен сам визначає свою позицію в «дискурсі кларнета й дудки». Зараз Україна воює зокрема за те, щоб поети не боялися, що їх вб'ють за їхні слова, як боявся Тичина. Хай там як, він був поетом, людиною та українцем, а його Соняшні кларнети назавжди лишаться в серці української літератури.
Comentários