Як на людські відчуття подивилися крізь оптику війни
Дизайн: Вовкотруб Дарʼя
Нещодавно була в театрі «Сузір’я» на виставі «Круасани з мигдалем». Не знала, чого саме мені чекати від неї, знала лише, що тут мають бути різні прояви почуттів й вони були. Була і міфологія, і паралельні оптики, містика, побут та реальний світ.
У цій виставі висвітлені відчуття звичайних людей, чиї долі перевертає війна. Тут на переживання дивляться крізь призми кохання, любові, спогадів, докорів сумління, дружби, а між всіма подіями гуляє кіт (у вигляді людини), що є провідником між світами.
Вистава створена за мотивами п’єси Рената Сеттарова «Музика війни», а режисурою займалися Ярослав Гуревич та Володимир Абазопуло. Сьогодні у ДеКімнаті ваша вірна театральна критикиня ділиться роздумами стосовно «Круасанів з мигдалем»
Як ходиться між світами
Вистава починається з мовчазної сцени — чоловік у білій сорочці, який справляє враження порядного хлопчини-скрипаля, оглядається, потім починає білою крейдою писати на перевернутих дерев’яних шкільних партах дату 18.07.2014 (в цей день росіяни зробили теракт — збили пасажирський літак Boeing 777 над Донецьком). Але цей напис, на жаль, було досить складно побачити.
Протягом вистави ці парти стають невіддільною частиною сценографії та постійно трансформуються під різні мізансцени.
Потім хлопець тихо йде і зникає, так і не промовивши ні слова. Після його цьоо настає темрява і під дим, пісню «Вісім» Lely45 та фіолетові проблиски світла з’являється силует чоловіка у подряпаному рудому светрі, а парти перетворюються на човен. Все відбувається так, наче така поява цього персонажа зображує перехід з одного світу в інший — зі світу мертвих до світу живих.
Літній ранок, білі тканини й тривожне
Перед нами тихий сонячний літній ранній-ранок в одному з двориків з панельками, співають пташки, атмосфера якогось дитинства. Це змушує на якомусь тонкому рівні навіть відчути запах таких ранків, несвідомо розкопати його десь в дальніх куточках пам’яті. І рудий кіт.
Виходить матір (Олена Узлюк), зі стривоженим обличчям, робить буденні справи — годує кота, розвішує білу постільну білизну. А ці чисті білі полотна тут наче символізують старання зберегти хоч якесь світло і надію, попри біль в очах. Раптово починаються світлові спалахи й звуки вибухів. Жінка кидає все та тікає.
Згодом на цьому місці з’являється її син Ян (Григорій Бакланов) у військовій формі й гучно й в темпі веде тривожну промову, дивлячись в одну точку. Він згадує хлопця Вовчика з дитинства, над яким у школі знущалися. І от знову вибухи, і знову кіт…
Образ дому та кота
У виставі час від часу своєрідно постає образ дому та питання «Що таке дім?».
«Місце, де немає меж, немає правил?», — розмірковує кіт-провідник, а потім переходить до розповіді про богиню весни Фрею у давніх германців та наділяє її званням богині війни.
Кіт постійно між сценами веде завуальовані мітологією розмови й таким чином описує реальні події. Сцени реального життя, війни та побуту міцно переплетені з мітологічним потойбіччям, що ще більше наділяє кота рисами провідника між світами. Він наче невидимий, надсилає думки в голови героїв, грає на снаряді від граду як на скрипці, веде діалоги лиш з тими, кого нема в світі живих, а для живих лишається просто голосом.
«Щоб не плакать, я сміялась»
Взаємодія героїв вистави із залою — присутня. Почнімо з того, що на екранчиках на сцені показують дистанційну лекцію, котру переривають вибухи. Потім викладачка, дівчина у військовій формі Дар’яна (Анастасія Цимбалару) з’являється у залі й продовжує лекцію, звертаючись до нас, глядачів. На мить відчула себе на парі в університеті. І цю лекцію знову перериває вибух…
Дар’яна перебуває на фронті, де зі словами «Ти також тут?» зустрічає свого коханого. Разом вони починають жартувати, пустувати, танцювати, залицятися одне до одного. Це зображує нашу реальність та нагадує слова Лесі Українки «Щоб не плакать, я сміялась». В цій фразі, власне, 80% вистави.
Круасани з мигдалем і зображення життя як воно є
У «Круасанах з мигдалем» багато уваги приділено «флешбекам» у мирне життя й саме круасани з мигдалем є провідним образом в цій лінії. Чуттєвості цим сценам додає танець закоханих: Ян і Дар’яна в пікселі серед тривожного лісу кружляють мов на балу, їхні рухи динамічні, герої намагаються бути ближче одне до одного, міцно триматися й нікуди одне одного не відпускати, а найцікавіше — на фоні грають відео, де ці ж актори так само танцюють у себе вдома й на вулицях тихого сонячного Києва.
Цей нюанс створює відчуття розриву між двома реальностями — життя і виживання, спокій та тривога, минуле і теперішнє. Й між цими паралельними реальностями кружляють одні й ті самі люди. Військові теж колись колись були цивільними.
«Щоб ми всі жили у реальному часу»
Я довго намагалася зрозуміти, хто такий Вовчик (Дмитро Яковенко), якого ніхто не бачив з 2014 року. Зрештою, його образ для мене став чи не ключовим та увібрав у себе безліч сенсів цієї війни. Напевно кульмінаційним для мене став момент, коли Вовчик зустрівся з котом-провідником.
Цей хлопець — скрипаль. Кіт, що ходить стежками потойбіччя, зустрівши Вовчика, грає на «скрипці», яка по факту є снарядом града. Коли хлопець робить коту зауваження, що той неправильно тримає смичок, кіт питає: «А нащо ти тоді поперся на війну?». Вовчик починає розповідати історію, де став свідком того, як бабуся запитала у жінки, коли їде автобус, і на слова «о шостій» відповіла: «ага, значить за московським часом о сьомій».
І тут Вовчик каже… «Поперся я туди для того, щоб ми всі жили у реальному часі».
На цьому моменті не лише перехопило подих, а й всередині щось заболіло. Нагадаю, цей хлопець за сюжетом загиблий.
Світло й тіні — життя і смерть
Під кінець кіт забирає з собою Дар’яну, яка розповідає, що все життя мріяла завести кота й назвати його Рудиком. Наступна сцена нас зустрічає у світлих теплих затишних кольорах. Дар’яна у білому вбранні бігає за котом, що дуркує, а потім всі вони у цих же білих вбраннях — Дар’яна, Ян та Вовчик нарешті зустрічаються вдома, біля столу, де стоять круасани. Сміються, обіймаються, їхні очі та посмішки наповнені якимсь неземним світлом.
А коли змучена матір виходить знову прати білу білизну, троє молодих людей завмирають і стають як невидимими. В цій сцені яскраво передали образ матері — її серце болить за дітьми, однак вона поважає їхній вибір піти на захист країни, бо, «з дитинства вчили їх захищати слабших». Світлими образами та чистими полотнами, що пропалені кулями, материнським болем та мудрістю вистава завершується. Що цікаво, таке швидке завершення було неочікуваним.
Глядачів заплутали навмисно?
Вистава неодмінно наповнена чуттєвістю, її метою було висловити емоції, котрі проживають звичайні люди. На той же біль, на ту ж радість, дивилися крізь призму війни, оскільки, на мій погляд, така оптика стає катарсисом для того, щоб побачити справжність.
Протягом вистави хотілося трошечки більше деталей. За словами співрежисера Ярослава Гуревича ДеКімнаті, глядачів вони підзаплутали навмисно та прямолінійність сюжету була не настільки потрібною, до того ж самі коти — персонажі загадкові. Враховуючи це, для мене постало головоломкою, чого ж мені не вистачило у виставі. Скоріш за все — більше пасхалок чи малесеньких деталей під час сюжетних переходів, адже без них думки дещо губилися. Хоча й згодом все складалося мов пазл.
Commentaires