Рецензія на виставу «Самотній захід»: як поєднали неон, Біблію, самотність та рай із пеклом
Дизайн: Вовкотруб Дарʼя
Біблія, міфи, сучасний футуризм, дискотека, сяйво ейфорії, життя і смерть, неон, рай та пекло, самотність під гулом ритміки та блискіток, саморефлексія і не тільки… Все це живе у прем’єрній виставі «Самотній захід» за мотивами п’єси Мартіна Макдони, у Київському театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра.
Режисером став Олександр Соколов — це його дебютна вистава. І з перших хвилин вона заворожує кожним елементом та надовго залишає ейфоричні враження по завершенню. Вважаю «Самотній захід» прикладом якісного та унікального сучасного театру, з влучною сценографією та мізансценами, з хорошими переходами та акторською грою, яка хапає твою увагу та не відпускає. Тут все влучно і на максимум. Тож сьогодні у своїй театральній колонці ДеКімнати роблю для вас огляд на «Самотній захід».
Стіни абсурду
Події «Самотнього заходу» розгортаються на заході Ірландії в Коннемарі. Тут є будинок, де лунають голоси суперечок, абсурду та контрастів. А все тому, що в ньому живуть двоє братів, Вален та Колмен, які просто на дух одне одного не переносять і живуть різними ідеологіями. Їхнє співіснування в одному будинку — суцільна нескінченна катастрофа. Тут вічно літає попкорн, предмети, хтось падає, бігає, кричить. Нещодавно помер їхній батько, однак суперечки для них на першому місці.
Однак є між ними ще один персонаж — отець Велш (Дмитро Соловйов) — який прагне попри все примирити братів. Сам він здався мені таким персонажем, який страждає на сумніви в собі, невизначеність, має постійні докори сумління й до того ж «топить» своє лице у мисці з самогонкою.
Почнімо
Початок вистави переливається від чуттєвості до різкості. Спершу троє чоловіків співають пісню про батька, а потім на сцені починає відбуватися армагеддон й усі втрачають ґлузд. І так буде часто.
Щойно хаос стихає, у стінах будинку стає світло. Цікаві мізансцени, дивні діалоги нетверезим голосом, отець Велш, який бідкається і хапається за голову. А на столі стоїть прозора посудина із самогонкою, й коли хтось «вмиває» в ній обличчя — ми бачимо це на великому екрані… Про це читайте далі —>
Сучасний футуризм
Сценографія у виставі «Самотній захід» дуже неодноманітна, у ній відчувається постійна динаміка, навіть у статичні моменти. З однієї сторони фіолетова стіна у вигляді бджолиних сот (бджолина філософія?), з іншої — каплиця, а між ними — неонові хрести. Все це насичене вайбом сучасного футуризму.
І ще один елемент, який сприймається як якісний сучасний та новаторський інструмент у театрі — впровадження у виставу великого екрану з трансляцією у реальному часі сцен з різних боків, з-за лаштунків і не тільки. Актори постійно знімають одне одного на телефон чи на камеру і ми бачимо це на великому екрані. Це просто треба бачити.
Театр в кіно, чи кіно в театрі?
Прийом з великим екраном реально виглядає природньо та гармонійно, бо, на мою думку, із залученням гаджетів у виставі треба бути обережним, щоб випадково не вдатися до крайнощів — не зробити сцени пласкими. У мене було чітке відчуття, що я дивлюся живий театр у поєднанні з кіно й ніщо не суперечить одне одному. (Отак-от, кіно й театр подружились на одній сцені, а брати Вален та Колмен жили суперечками).
Сцену задіяли злагоджено, якісно, по-максимуму та вийшли за її межі. Після цієї вистави в принципі не було відчуття, що десь чогось не вистачило, оскільки все було вижате на максимум, творці не лишили жодної порожньої клітинки (при цьому уникнули нагромаджень) в цьому полі.
Хто така Герлін?
Герлін — це таємниця для нас всіх. Взагалі вона продає випивку свого батька. Однак в моєму баченні ця дівчина є збірним образом та уособленням глибокої самотності, кохання, певної інфантильності та потреби в любові. Мені здалося, що своєю появою Герлін непомітно транслює відчуття, які ховаються десь надзвичайно глибоко в душах героїв. Якщо йтимете на «Самотній захід» або вже там побували, заради цікавості, спробуйте уявити Герлін як вияв усіх потаємних емоцій братів та Велша.
Герлін (Анна Романова) — дуже приваблива дівчина, вона з’являється у яскравому вбранні, що мерехтить, у сріблястій пишній шубі, під хаос фіолетових та синіх відтінків і ритмічну музику. Попри «дискотечно-тусовочну» подачу в цій героїні відчувається якась особлива, дещо завуальована та глибинна сексуальність. Але й десь під нотами цієї палкості ховається відчуття глибокої самотності.
Самотність
Дівчина часто вела промову в стилі: «Я не крута, тому що коли тобі самотньо, тобі все одно краще, ніж тим, хто під землею чи в озері. Адже коли ти самотня, у тебе є більше шансів, що колись ти можеш стати щасливою».
В одній сцені Герлін взаємодіє з Велшем. У той момент її особистість розкривається відверто, у просторі стає спокійніше, з неї спадає завіса якоїсь холодної хтивості, вона сама стає вразливішою. Особливо дівчина прив’язується до того, як Велш помічає її очі. У відповідь вона поводиться так, ніби це те, чого їй насправді не вистачало.
Однак з часом певні обставини змушують її промовити: «В пеклі моє серце, викиньте його в огні — там місце моєму серцю».
Переходи між світами
Хочу зауважити, що цікаво показали переходи між світами та сценами. Все відбувалося плавно та в міру зрозуміло. Але в переходах не було прямолінійності, що додає інтриги та ще більше залучає глядачів до теми. І ось так, в одній зі сцен отець Велш скажено бігає по колу як стрілка годинника, коли на фоні йде відлік. Відчуття, що таким чином й під червоним світлом його щось завертає в інший світ, й останнє, про що він говорить — це ворожнеча двох братів.
«Ви поховали любов глибоко під образами і тепер сваритеся. Ви все життя придираєтесь одне до одного, тому живете самотньо. Як священник, який нічого не досяг, я б хотів подивитись, як ви стаєте справжніми братами. Попри все я у вас вірю», — вигукує Велш.
Гра у пробачання
Якось брати дізнаються, що душа Велша не в раю, і врятувати її вони можуть лише примирившись один з одним. Вони погоджуються спробувати. Чесно, описати словами потужність цієї сцени й наскільки вона цікава — нереально, це абсолютно професійна, жива та насичена постанова й гра акторів (я бачила Олександра Піскунова та Владислава Писаренка). Тож закликаю вас побачити це на власні очі.
Це плавні, тонкі та влучні переходи від комедії до драми, цікаве використання реквізиту (в моменті вибачення, герої пересипали жмені землі у вазу з білою рослиною), а потім ці каяття плавно ставали комедією, з комедії переходили у щось дуже серйозне, а потім це все переросло змагання і закінчилось… А не скажу чим. Вистава завершується в білім сяйві, під яким зустрічаються всі дійові особи. І все це перетікання контрастів, світла, метафор, тону голосів — настільки гармонійне, що хочеться передивитися виставу знову.
Comments