Говоримо з театральним режисером Міресом Пенюшкевичем
Дизайн: Дар'я Вовкотруб
Театр, що веде діалоги з підсвідомістю. Змінює, викликає емоційне заціпеніння й поштовх розплющити очі та робити щось, щоб жила українська нація. І саме такий театр простежується в роботі молодого українського режисера Міреса Пенюшкевича.
Нещодавно ДеТеатр відвідав прем’єру його авторської постановки «Недуга» за мотивами роману Євгена Плужника (на жаль, вона більше не гратиметься у такій версії). Ця вистава показала нам той глибокий український театр, що говорить про те, про що не можна мовчати у національному питанні.
ДеТеатр поговорив з Міресом Пенюшкевичем про те, як створювати новий український театр, щоб це був не просто показ, а розмова. І також ви детальніше дізнаєтесь про самого режисера крізь призму його думок.
Нагадаємо, нещодавно у ДеТеатрі вийшов огляд на «Недугу».
Знайомство
«Мій театр має бути на часі, він має говорити про те, що хвилює людей зараз, а розважати й відволікати — це точно не про мене», – говорить Мірес.
Мірес Пенюшкевич — молодий театральний режисер, студент випускного курсу майстерні Влади Бєлозоренко. Його творчий шлях почався з дебютної вистави «Рептилії». Як режисер, Мірес робить акцент на подачі тіла та вмінні донести головну думку глядачам саме через нього.
«Як на мене, саме через тіло найкраще, найдоцільніше і найправдивіше можна донести історію до глядача. Тіло ніколи не бреше. А слова — це ширми, за якими можна заховатись», – вважає він.
Нині він вже поставив виставу «Рептилії» в Театрі Драматургів та «Недуга», виступає другим режисером «Хулія Хурини» Театру студії «11» спільно з Владою Бєлозоренко за п'єсою Миколи Куліша. Також зараз Мірес працює над сучасною драматургією, а саме над п'єсою «Куди гірше» — це моновистава, прем'єра якої відбудеться цієї осені.
Фото з вистави «Рептилії»
Фото з вистави «Недуга» / Катерина Тунік
Театр — це розмова
Мірес висловлює цікаву думку про те, що театр – це розмова. Діалог між людьми, акторами, між режисером і актором, між прибиральниками, адміністраторами, директорами. І без усіх «гвинтиків» цієї історії не буде.
— Чим для тебе є можливість перебувати в театральному середовищі? Тобто театр як спосіб щось донести.
І актори, і режисери, і прибиральники, і адміністратори, і директори, і в першу чергу глядач, тому що без нього не буде цієї історії. Тому мій театр про розмову. Я не Мойсей, я не можу давати відповіді на запитання, але я люблю ставити запитання глядачам.
— А до чого подальшого ця розмова може призводити після вистав?
Завжди по-різному. Я враховую фактор того, що кожна людина індивідуальна, з особистим досвідом, обставинами. Я не женусь за тим, аби стати мас-маркетом, мені це нецікаво – цікавіше спілкуватися з глядачем тет-а-тет, очі в очі, щоб було чесніше. Мені не хочеться говорити про речі, які мене не хвилюють, тому зараз ставлю виключно про війну. Це мій лакмус болю. Цей біль лише нарощується. Але розумію, що я на правильному шляху і колись біль мине. Ця розмова колись дійде до тієї точки, коли я скажу, «стоп».
«Мій театр – про людяність»
— На твою думку, які можливості український театр має в національному питанні, але він їх чомусь не використовує?
У нас є велика проблема фінансування, комунікації, людяності в театрах, тому що актори часто доволі егоїстичні, самозверхні, а режисери інколи дотримуються старої системи, дозволяють собі навіть бити людей. Це неприпустимо. Мій театр – про людяність. Мені дуже важливо спілкуватися з глядачем однією мовою – простоти. Я люблю говорити про складне простими словами. Плюс, російський театр дуже сильно вплинув на розвиток нашого національного. Навіть, говорячи про Леся Курбаса, який був інноватором театру і як багато архівних записів не збереглось завдяки радянській росії, яка продовжує нищити все.
До 2022 року ставилось як мінімум 60% вистав за російською драматургією чехова, достоєвського, льва толстого і так далі. І, звісно, це все впливало на українську історію, бо до цього майже ніхто не ставив українську драматургію та світову класику. Чомусь всі тягнулися туди — «о чом-то вєліком, о чом-то прєкрасном».
Я часто чую від людей, що український театр про страждання, що українська драматургія про страждання. Я розумію, що російська драматургія теж про страждання, тільки відмінність: російська драматургія романтизує це, а українська — показує реалії, боротьбу та вихід із ситуації.
Так, не завжди виходить, тому що ми розуміємо, що російське пригнічення дуже сильно впливає: 400 років тоталітаризму, голодомор, розстріляне відродження, закатовані мільйони українців, знищена культура, нація, українська церква, українська інтелігенція. З 90% залишилися якісь зародки, які тільки зараз починають пробиватися після 24 лютого. Пройшло поки занадто мало часу, напевно, але мені подобається, в якому напрямі ми рухаємося.
— Бачу те, що той же Лесь Курбас, коли у 20-х роках міркував, яким має бути театр найближчим часом на той момент, але… Він почав ставати таким аж через 100 років. Бо це відродження — розстріляне росіянами.
Чому я обожнюю драматургію представників «Розстріляного відродження» того ж самого Миколи Куліша і Євгена Плужника, за яким у мене вийшла прем'єра «Недуга» — вони пишуть абсолютно аналогічні речі, що відбуваються зараз. Єдина зміна — це наявність гаджетів. Іншого нічого. І це дуже прикро.
«Недуга» і повернути глядача в реальність
— «Недуга» для мене це вистава, яка говорить правдою в очі, без хепіенду, надії, і це по завершенню штовхає щось робити. Розкажи, як це працює з погляду режисури — саме такі жорсткі прийоми?
Мене часто запитують: «Чому жорстокість, чому настільки відкрита сцена зґвалтування?» А я розумію, що Буча, Ірпінь, Маріуполь, Херсон, закатовані люди, братські могили, зґвалтовані жінки, які не можуть мати дітей… Це все не про естетизацію, а про жорстокі реалії, які вносить корективи вєлікая руская імпєрія. І це відбувається сьогодні, у 2024 році. На окупованих територіях. Тому що це не просто вісім літер. За словом «окупація» ховаються сім'ї, знищені життя. Мільйони українців ховаються за цим словом. І коли хтось каже: «Давайтє просто оттадім тєриторії» — це неможливо, тому що ми не можемо віддати людей. Це не про територію, це про життя, назавжди знищене.
Чому Плужник, чому «Недуга», чому так жорстоко? Тому що сама вистава доволі естетична, вона доволі яскрава, в стилістиці кабаре. На початку не яскраво виражена проблематика, я так спеціально задумав, щоб коли настав момент відкриття, аби це був прям удар глядачеві по обличчю для того, щоб «вилити холодну воду» і сказати, що це відбувається сьогодні, на цей момент, поки ми сидимо і дивимося виставу. Це відбувається на Лівому березі Херсонщини, в Донецьку, в Бердянську... І все це відбувається тут.
Люди загалом дуже адаптивні й вони звикли до війни. І чому жорстоко? Тому що мені потрібно було нагадати, в яких реаліях ми живемо. Ми забуваємо, дуже забуваємо.
Сам твір – він геть не театральний, багато чого немає в романі Євгена Плужника, тому ми йшли за мотивами. Я хотів показати сучасну історію, відтворену на той лад. Показати те, що не змінилось абсолютно нічого. Євген Плужник написав цей роман в 1920-х роках. Ми живемо у 2024-му. Сто років – нічого не змінилося. Потрібно щось робити.
Чому фінал такий трагічний? По-перше, я не люблю давати надію глядачам, а по-друге, яку надію? Я хочу показати українцям, що буде, якщо ви нічого не робитимете, якщо у нас не з'явиться питання національної відповідальності. Або відбудеться все те саме, що відбувалося там. Спочатку грає «Інтернаціонал», фінальна сцена, грає гімн совєтского союза.
Мистецтво – це не мистецтво, якщо це х*йня
— Якби у цій виставі був хепіенд – це як стан, коли прокидаєшся після кошмару і – «Фух, слава Богу, це був сон».
Я аргументував акторам, чому я не хочу у фіналі робити поклон і хепіенд: йде історія і виходить, що ми кажемо: «Півтори години пройшло, це було шоу». І тоді не йде ніякого самоаналізу. А як на мене — мистецтво – це не мистецтво, якщо це х*йня. Тому потрібно щось з цим робити. Ми повинні рухатись далі. В Україні зараз немає щасливих історій. Ми всі живемо в подіях війни та смертей. Постійні обстріли міст, щодня смерті. З мого погляду режисури про це не хочеться говорити як про щось позитивне й обнадійливе.
— Що для тебе якісний український театр?
Це коли відбувається розмова з глядачем: акторів з глядачем, режисера з глядачем. На мою думку, є режисери, які ставлять, аби виплеснути суто якісь власні, суто власні переживання. По-перше, це доволі егоїстично, а по-друге, це про себе. Я не хочу творити виставу, на яку прийде виключно моя мама. Я хочу творити історію для глядача. Моя задача як режисера – поставити історію для людей, які ніколи не читали цей роман або цю п'єсу. Дуже важливо, аби вони не просто насолодились естетичною картинкою, а щоб зрозуміли події.
Режисер-компас
— Якраз Лесь Курбас висловлював таку думку, що режисер — це посередник між глядачами й акторами…
Так. Актор – це мандрівник, а режисер – це компас, який направляє мандрівника, що подорожує світом, спілкується з різними людьми різних національностей, пізнає різну культуру. А я просто слугую предметом, що показує напрям, споглядає на загальну картинку і може підказати ззовні.
«Ми всі помремо»
— Що б ти, можливо, хотів собі порадити сьогодні, собі минулому в плані режисури?
Собі сьогодні? Ми всі помремо. І ставити себе на перше місце, тому що жодна професія не варта того, аби віддати повністю себе, бо ми живемо для себе і тобі має бути комфортно у своїй справі. Що б я порадив собі теперішньому? Завжди підписувати контракти з людьми, ще більше занурюватися в психологію, тому що кожна людина індивідуальна і до кожної треба шукати особистий підхід. Що б я порадив собі минулому? Не паритись, тому що ми всі помремо і через 60 років мені буде абсолютно байдуже, що було, а що не було. Все закінчиться. Всі думки закінчаться. Жити для себе в першу чергу.
Вивести український театр на очі світу
— Яку ти мету вбачаєш у майбутньому як режисер, що б ти хотів зробити найголовніше?
Звучить банально, але вивести український театр на світовий рівень, показати, що в нас є круті автори, круті сценаристи, круті режисери, круті люди, які вміють творити справжню історію. Я хочу масштабу, я хочу представляти український театр на світових майданчиках, поставити на Бродвеї — це одна з моїх величезних мрій.
І показати світові, що it's not russian, it's different people. Ми різні в голові та в серці. Коли в Австрійському театрі, у Шведському, в Литовському досі продовжують ставити достоєвського, чєхова і так далі, ти розумієш, що ця прірва набагато довша, затягнута й просто так її не засипати.
Я не здатен на фізичному рівні ставити не про війну. Я хочу ставити документальні вистави про Розстріляне відродження, Голодомор, нацизм, винищення євреїв. Я хочу ставити глибокі психологічні історії, які не розважають, а які глибше показують сучасному глядачеві те, що відбувається, поки ми живемо у своїй бульбашці та не хочемо з неї вилазити.
«Всі люди за*обані»
Ми живемо у своїй бульбашці. Всі хочуть жити нормально. Це окей. Треба пам’ятати, донатити, відкривати очі за межі свого его і розуміти – в цьому світі існують люди, які потребують нашої допомоги. Всі люди за*обані, ніхто не хоче, аби їх ще більше добивали, тому я не розумію диванних критиків. Життя – геть не фантастична річ. Це жорстока історія. Але потрібно сплітатися в одне ціле для того, щоб бути людьми. Людина може бути щира перед собою тільки тоді, коли вона дозволяє іншим також бути собою. Коли вона не забирає її права та приймає такою, якою вона є.
Я як режисер надалі хочу поставити антиутопію Рея Бредбері «451 градусів за Фаренгейтом», п'єсу Тадеуша Слободзянека «Наш клас». Для мене актуально ставити про те, що відбувається сьогодні. Тому що наш театр зазвичай про розваги, про шоу, яскравість і вираженість свят. І дуже мало того, що говорить про біль, розчарування, сльози. Звичайно, той театр має бути, але я точно не про нього.
Людина дуже легко забуває. Дуже легко. Я вичитав одну фразу: «Сталін винищив мільйони людей, були ГУЛАГи, Биківня, урочище Сандармох, а зараз люди, які живуть в сучасному світі, боготворять його, боготворять того, хто винищив мільйони людей. Зараз люди боготворять путіна, який винищив мільйони людей». Людська пам'ять здатна дуже легко забувати. Саме тому я не ставлю щось розважальне, бо дуже боюсь, що ми знову забудемо і через 100 років наші правнуки, діти будуть жити в абсолютно сучасних реаліях, де живемо ми. І це буде помилка, яка повторюється вже 400 років — ми наступаємо на одні й ті самі граблі й нічого не змінюються.
— Згадую слова Романа Ратушного: «Чим більше росіян ми вб’ємо зараз, тим менше росіян доведеться вбивати нашим дітям»...
Так. Ще ми всі так рвемося в Європу, навіть не полюбивши свого. Нам потрібно повернутися до корінної історії нашого народу, вивчити культуру, пісні, драматургію, полюбити своє – і тільки тоді ми можемо говорити про рух далі. Це не деградація – це деокупація свого ж.
Людяність — найголовніший рупор
— Тож, як робити новий український театр таким, щоб це був не просто показ, а розмова?
Бути чесними перед собою. Ми всі хочемо бути правильними, «вилизаними», кричимо про свої перемоги, але ніхто ніколи не зарікається про свої поразки. Людина зростає тільки на своїх помилках. Режисерам потрібно не гнатися за попсовістю, бути в своїй історії, виробляти правду, свою правду. Акторам більше об’єднуватися, тому що всі доволі егоїстичні та мало хто хоче робити команду – всі хочуть перегризти за своє місце під сонцем і бути найголовнішим аспектом цього життя. Але нам всім потрібно бути командою.
І тоді буде справжнє сучасне українське мистецтво – чесне до себе та до глядача. Воно не потребує форм, масштабних декорацій – це все допоміжний захід, який робить красиву картинку. Чесність та людяність – оце найголовніший рупор. Тому що єдине, що у тебе не можуть забрати – це людяність, вона є опорою, що тримає людину зсередини.
Стежте за оновленнями в Instagram @de.theatre
Comments